Відомому харківському літераторові Юрію Стадниченку виповнюється 80 років.
Раніше з Юрієм Івановичем я особисто знайомий не був, але знав його заочно завдяки статті «Два крила нашої духовності», що з’явилася в обласній молодіжці «Ленінська зміна» 4 серпня 1987 року і відразу набула широкого розголосу.
— За плином років «два крила» духовності, про які йшлося у статті, у моїй пам’яті перетворилися на українську і російську мови. А знайшов у архіві вашу публікацію і одразу побачив підзаголовок: «Про мовний аспект патріотизму та інтернаціоналізму». Тобто це питання ви тоді розглядали з партійних, ленінських позицій?
— Цілком вірно. Ленін завжди підкреслював необхідність для комуніста, який працює в Україні, знати українську мову і вільно користуватися нею.
— А у статті ви наводили численні приклади утиску української мови на Харківщини, штучного звуження її вжитку, в тому числі у державних установах і навчальних закладах, закликали дотримуватися конституційних норм, наприклад, провадити судочинство саме українською, як це було зазначено в Основному Законі УРСР. Що, на ваш погляд, з тих часів змінилося на краще, а що — на гірше?
— Головне надбання — Україна здобула державність. Але й втратили ми чимало. От мене, як колишнього редактора журналу «Березіль» («Прапор»), цікавить, чому сьогодні, при українській владі, при українських Президентові, урядові та парламенті, в жодному газетному кіоску Харкова не можна придбати ніяких видань українською мовою, крім лічених екземплярів «Слобідського краю»? Чому зникли або стали торгувати чимось на кшталт галантереї книгарні з україномовною літературою? Не вірю, що читачів немає! На мій погляд, тут владі слід застосувати владу. Якщо власник такого кіоску з будь-яких причин не хоче розповсюджувати україномовну пресу, йому не слід давати дозвіл на приватну діяльність у цій сфері, а давати тим, хто візьме на себе таке зобов’язання.
— Дозвольте з вами не погодитися. Читачі нашої газети теж часто скаржаться на те, що не можуть купити «Время» і просять збільшити продаж у роздріб. Але продавці преси непохитні — вони не хочуть працювати собі у збиток і беруть стільки екземплярів газети, скільки, як вони думають, точно продадуть. Такий же підхід, впевнений, і до україномовної преси. Її немає у кіосках тому, що мізерний попит. Більше того. Згадайте — всі успішні всеукраїнські пресові проекти є російськомовними: «Факты», «Сегодня», «Бульвар Гордона» тощо. Виходить, що українці в цілому і харків’яни зокрема віддають перевагу російськомовній пресі?
— Цьому багато причин. І одна з них, як це не прикро мені, патріоту україномовної преси, визнавати, те, що, зокрема, «Время» — більш різноманітна газета, розрахована на ширше коло читачів, її колектив працює професійно. Хоча є й інші приклади — тижневик «Дзеркало тижня», доволі цікавий, виходить в україномовному і російськомовному варіантах.
— Наприкінці своєї статті ви риторично запитували щодо стану української мови: «У чому тут причина: у чиємусь недоумстві або у чиїсь злій волі?» Як тепер ви відповідаєте на своє ж запитання?
— Зла воля.
— А багато хто із захисників російськомовності, погоджуючись з тенденцією зменшення вжитку української за СРСР, вважають це природнім процесом, свідомим вибором самих українців.
— Дурниці. Радянська влада хитро і підступно формувала життєві обставини і відповідну громадську думку, що українська мова не потрібна для одержання гарної освіти, здійснення успішної кар’єри і таке інше. Тому у Харкові переважна більшість російськомовних не етнічні росіяни, а зрусифіковані і частково асимільовані українці. Владі — і обласній, і міській — слід пам’ятати, що серед харків’ян багато українців, котрі мають право вільно користуватися українською мовою, яка на Слобожанщині не стала насправді державною. А у нас програми приймаються на захист російської — хто її кривдить?!
— За Всеукраїнським переписом 2001 р. 70,7 відсотків жителів Харківщини українці. Але українську мову в Харкові на вулиці майже не почуєш, етнічні українці охочіше спілкуються російською, віддають перевагу російськомовній пресі. На сесіях облради і особливо Харківської міськради частіше лунає російська мова. То, можливо, народ у нас такий? Можливо, йому байдужа рідна мова? Недарма багато хто робить висновок, що українізація України, вибачте за сумний каламбур, зазнала краху. Це говорять напередодні 18-ї річниці незалежності. А згадаймо: за менший термін більшовики встигли і розпочали українізацію у середині 1920-х, і згорнути її на початку 1930-х.
— Гріх, звісно, таке казати, але люди наші, на жаль, не дотягнули до рівня середнього поляка чи чеха. Там подібного просто не могло б бути.
Про витоки цього прикрого становища можна багато говорити, та зараз не на часі, адже це дуже довга розмова. Ті ж більшовики українізацію провадили дуже жорстко, радикально…
Ось, наприклад, сьогодні дехто каже, що за радянської влади українську мову вчили краще ніж зараз, і всі її знали. Це неправда! Довели до того, що в півторамільйонному Харкові залишилося всього дві україномовних школи — у центрі на Римарській та ще на Даниливці!
— Але ж було три «великі» україномовні газети, а не одна, як зараз, видавалося багато книжок українською мовою великим накладом — і українських авторів, і іноземних...
— Щодо тиражів книжок, то так, навіть порівняти не можна, це великий плюс радянській владі. Тоді найменший наклад прозового видання був 15 тисяч, поетичного — 2 тисячі. А ось цього року завдяки програмі облради «Поезія Слобожанщини» видали мою чергову книжку тиражем… 300 екземплярів. Це ж сміх!
Так, радянська влада видавала чимало українських книжок і газет, але читачів у дитсадках, школах і вузах готувала для російськомовних видань.
— В’ячеслав Новиков, колишній редактор «Лензміни», переповідав мені згодом, що після виходу вашої статті його «пісочили» під час наради в Харкові за участю тодішнього секретаря по ідеології ЦК КПУ Ю. Єльченка. А у вас неприємності були?
— Ні, тільки добра слава і схвальні відгуки, зокрема Олеся Гончара. Стаття потім була передрукована за кордоном в пресі української діаспори, а також, на прохання «Літературної України», я підготував для цієї газети трохи іншу редакцію публікації.
— До того, як повністю присвятити себе літературній праці, ви понад 20 років віддали роботі конструктора. Як вам, лірику в душі, велося в «шкурі» фізика?
— Терпимо… Інша справа, що коли Наталя Костянтинівна Черченко, тодішній головний редактор, запросила мене до «Прапора», я довго вагався, але вже за кілька місяців зрозумів: йти до літературної роботи, журналістики варто було раніше. І ніколи про переміну не жалкував.
— Ви прийняли «Прапор», а залишили «Березіль». Що змінилося в журналі, крім назви? Адже відомо: «Как вы яхту назовёте, так она и поплывёт».
— Назву «Березіль» запропонувала відповідальний секретар редакції Аліна Дмитрівна Фоменко. Це і назва харківського театру, і назва українського місяця, з якого в стародавні часи у слов’ян починався рік.
Що змінилося? Матеріальні труднощі почалися… Це, звісно, жарт, але лише частково. Після того як нас перестало фінансувати видавництво «Прапор», грошей хронічно не вистачало і зараз не вистачає. Але можу похвалитися: за моєї каденції зарплатню виплачували вчасно. Велика подяка покійному голові облдержадміністрації О. С. Масельському. Завжди допомагав… А що тепер буде з журналом, який має такі великі традиції, мені сказати важко і боляче думати…
Так от, зросла автура, хоча й раніше опублікуватися в «Прапорі» було честю для будь-якого письменника, за винятком зовсім вже «бронзових», які могли обирати, де розмістити свій новий твір. У нас почали друкуватися закордонні українські письменники, яких виявилося досить багато. Також ми першими в Україні опублікували ті твори В. Винниченка, які він написав і видав після революції, тощо.
— Ви за сучасним літературним процесом слідкуєте? Кого особливо відзначаєте?
— Перш за все шкода, що недавно помер Павло Загребельний — на мою думку, він і Олесь Гончар були найкращими представниками сучасної української прози. Поряд з ними — Анатолій Дімаров. Усе, що він видає, завжди подія для читачів. У поезії немає рівних Ліні Костенко. Те, що вона досі не Нобелевський лауреат, як на мене, незбагнене непорозуміння. Визначні поети також Іван Драч, Дмитро Павличко, мій друг Борис Олійник. Такими письменниками могла б пишатися будь-яка світова література. Підростає і молода зміна, хоча… Їм усім під 50 і більше…
— А з харків’ян кого б ви назвали? Наприклад, що думаєте про Сергія Жадана?
— Він, безумовно, людина здібна, але його творчість мені не подобається через схиляння до ненормативної лексики. Так само як і творчість Леся Подерев’янського та нині покійного Юрія Покальчука. Даруйте, але класики обходилося без цього.
З порівняно молодих (їм, скажімо так, за 40) поетес відзначу Наталку Матюх, Ірину Мироненко, Олександру Ковальову, Ірину Євсу.
— Юрію Івановичу, а що ви зараз читаєте?
— Перечитую. Своїх колег, яких уже немає з нами і кого, можливо, за їхнього життя не прочитав уважно: Ярослава Гримайла, Володимира Петрова, Радія Полонського, Юрія Шовкопляса. І класиків: Діккенса, Дюма, Гоголя. До речі, у ювілей останнього ставилося іноді питання: який він письменник — російський чи український? Для мене зрозуміло — він український письменник, який творив російською.
— Але ж і сьогодні в України багацько літераторів, які пишуть російською.
— Так, Андрій Курков, фантасти подружжя Дяченків, двоє харків’ян, які виступають під псевдо Генрі Лайон Олді. Себто, в якомусь розумінні можна говорити про російськомовну українську літературу.
— Харківський журнал «©оюз писателей» вам до рук потрапляв?
— Не чув і не бачив.
— У вас, українця за духом, мають бути відповідні смаки: борщ, сало з часником чи цибулею, горілка. Це так?
— Сала, часнику і цибулі не цураюся, борщ і капусняк сам собі варю, а от споживання горілки через стан здоров’я обмежене. У молодості, до речі, віддавав перевагу сухим винам.
— Палите?
— Кинув шість років тому, а курити почав десь у дев’ятому класі.
— Ви живете один?
— Особисте життя, на жаль, не склалося. Розлучився давно, ще на початку 1960-х. Дітей у шлюбі не було…
— Коли відкинути такі вагомі складові, як вік і здоров’я, то все ж таки — які часи для вас комфортніші?
— Матеріально, звичайно, мені жилося ліпше за радянської влади. Але з ідейних міркувань краще сьогодні. Пенсію платять, то чого ремствувати? Від голоду ж не помираю.
— З якими думками ви підходите до свого ювілею? Підбиваєте підсумки чи будуєте плани?
— Хочу ще одну книжку поезій видати., повернутися до публіцистики, можливо, займуся «мемуаразмами». Як вийде, не знаю. Дата серйозна, не все від мого бажання залежить. Тому — подивимося. Але байдужим не буду. І поки живий, працюватиму.
— У 1977-му ви написали вірш, який починається словами «Вже кілька років не було весни». Мені здалося, що у його ліричних рядках є політичний підтекст.
— Ви маєте глибоку рацію! Вірш складався як ліричний, а потім, коли закінчив його, зрозумів, що підсвідомо вклав у нього політичний зміст.
Вже кілька років не було весни,
Мені щось дивне сталося із світом:
Морози січня і лютневий сніг
Відходили одразу в спеку літа.
А потім вицвітало буйне віття,
Мінилось на осіннє сухоліття,
Потроху холоднішало проміння,
Потроху ночі довшала пітьма,
Літаюче злітало павутиння
І знов у світ приходила зима.
Землею розтікався лютий холод,
А далі знову монотонне коло —
Ізнову літо, осінь і зима.
А де ж весна?
Нема.
Весни нема.
І ніжність пролісків, і прозелень ясна,
І журавлиний клекіт у зеніті,
Усе, що в світ приносила весна, —
Пропало геть, мов не було на світі.
Та гнуться від плодів у яблунь віти.
То, значить, квіти теж на них були?
Була весна, а я і не помітив.
Десь стороною дні її пройшли.
Чому так сталось? Звідки узялось?
Чи правда це? Чи, може, все здалось?
А може, марно довго так достоту
В потоці днів я жду сонцевороту?
Ні, неодмінно вернеться вона,
Моя зелена радісна весна!
Хлюпне квітневим дощиком з відерця,
І забуйніють луки й лани.
…А поки що глухе мовчання в серці.
Вже кілька років не було весни.
Друкуватися в періодиці почав з 1953 р. В 1955-му вперше обраний головою Харківської обласної літературної студії ім. П. Тичини, яку очолював до 1962 р., коли був прийнятий до Спілки письменників України. Автор понад десяти поетичних збірок. Активно займався перекладацькою діяльністю.
З кінця 1974-го — заступник головного редактора харківського літературно-художнього та громадсько-політичного журналу «Прапор» (з 1991 р. — «Березіль»). З 1990-го по січень 2000-го — головний редактор. Якийсь час працював літературним редактором журналу. Зараз на пенсії.
Заслужений працівник культури України та Республіки Польща



«Серые кардиналы» мирового кризиса
Свободная торговля: разорванные ценности… Часть 2
Свободная торговля: разорванные ценности… Часть 1
Преступления на почве ненависти: проблема, загнанная внутрь
Пусть инвесторы приходят и осваивают нас. А что же мы?
Если в кране нет воды, или С(Z)урбаранские хроники Александра Ройтбурда Часть2
Если в кране нет воды, или С(Z)урбаранские хроники Александра Ройтбурда Часть1
Академик Петр Толочко: «Так не бывает!»
И юность ушедшая все же бессмертна
Новый дизайн экономики, или Куда заведет финансовый кризис?
Избирательные округа: когда размер имеет значение...
Круглый стол: «Объединенная оппозиция: вызовы и риски»
Спектакль «Убей меня нежно»
Богдан Гаврилишин. Человек мира, остающийся украинцем
Выступление Вахтанга Кикабидзе в ХНАТОБ
Ясная Поляна

| Общий форум | Верховная Рада поддержит животн... Ирина, 27 апреля, 20:23 |
| Политика | К "Обращению интеллигенции... Stuclidallict, 3 мая, 20:36 |
| Спроси у специалиста | наследство Лора, вчера, 15:34 |
| Доска объявлений | Сборка шкафа-купе,сборка кухни ... Сборка шкафа-купе,сборка кухни Харьков, вчера, 22:02 |
| Образование | zorin_max@mail.ru Яков Зорин, 21 апреля, 11:39 |
А вообще я предлагаю временно прекратить диспут на языковую тему. Я не зря выставил в блоге свои старые публикации, в которых в том числе много внимания уделено и этой проблеме. Хорошо бы тем, кто всё-таки ищет конструктив, а не конфронтацию, сначала прочитать мои интервью с Рыбаком, Фризманом, Ахмедовым (Карабахлы), Фесенко (первая часть). Впрочем, для понимания мироощущения западного украинца, о котором тоже дискутировали некоторые, интересны Шухевич и Пасичнык. Кстати, вчера мне рассказали полуанекдотический случай, живо напомнивший инцидент Пасичныка в Дворце бракосочетаний. Одна наша сотрудница заполнила УКРАИНОЯЗЫЧНУЮ квитанцию, которую ей прислали от харьковского провайдера Интернета, на украинском же языке. Так там квитанцию посчитали неправильно заполненной и, несмотря на то, что деньги пришли, исключили человека из списка добросовестных плательщиков. Результат — неделя без Инета. Ну и кому некомфортно в «первой столице» (советской) Украины?
Так зачем же теперь таким же насильственным методом его возвращать? Все должно происходить по воле самого народа. А для этого время нужно.
Я такой, какой есть, пусть и неправильный.Я хочу жить в свободной стране. А переделывание людей мы уже проходили. Предлагаю: всех русских депортировать в РФ, а русскоязычных украинцев отправить на перевоспитание в ГУЛАГ. Кстати, и экономика на бесплатном труде сразу поднимется и кризис закончится. Чем не решение языковой проблемы?!
А в данном случае два государственных языка, куда более толерантная позиция, чем моносистема, с которой Вы боитесь расстаться.
Во «Времени» я с 1995 г., пришёл на работу сюда по ряду причин, о которых не имеет смысла говорить. Но, думаю, я здесь на своём месте. По крайней мере, пока. И функциональные обязанности в редакции у меня несколько иные, чем поддерживать «своим талантом» (за комплимент отдельное спасибо) украинский или русский язык. А «МБ.МР», которую я несколько лет редактировал, параллельно работая во «Времени», выходила и на украинском, и на русском.
Поэтому, полагаю, Ваш упрёк о «чужих руках» в восстановлении попранной справедливости абсолютно мною незаслужен. Именно такими публикациями, как та, из-за которой развернулась данная дискуссию, я несу в русскоязычную аудиторию (во всяком случае, надеюсь на это) «разумное, доброе, вечное». Авось кто-то задумается тоже, как когда-то задумался я…
Ариадна! Браво! Тонко подмечено!
Но, не кажется ли Вам, что, занимая такую, как оказалось, многолетнюю непримиримую гражданскую позицию, логично было бы Вам продолжать работать все же в какой-либо оставшейся украинской газете? Реально поддерживая своим талантом «терпящий бедствие» украинский язык? Чтоб, как бы, не «чужими руками» справедливость восстанавливать. (Не у всех, между прочим, такая возможность имеется). Или русское «Время» все же престижней и с коммерческой точки зрения выгодней? И бороться здесь за спасение украинского можно косвенно, себя лично ни в чем не ущемляя?
И почему это ориентироваться нужно на моноязычные страны, имея более приемлемые примеры. В Швейцарии и 4 можно, а у нас и 2 много?
Ведь не предлагается заменить один другим, а ДОБАВИТЬ русский в качестве еще одного государственного. А народ, он не такой уж и дурак. Сам сделает выбор. Вот, как Вы, например - что-то мне это напоминает. Уж не политику ли двойных стандартов…
Спасибо за внимание.
Хорошо, что Вы вспомнили о Швейцарии. Действительно, там четыре госязыка. Три — итальянский, французский и немецкий — потому, что страна образовалась как конфедерация трёх равноправных частей с соответствующим этническим населением. Ретороманский добавился в конце 1930-х, после того как Муссолини заявил, что ретороманцы — потомки римлян, а в Швейцарии их «обижают». Вот швейцарцы и решили подстраховаться (ретороманцев и сейчас в Швейцарии не более 50 тыс. всего). Та же история в Бельгии — в одном государстве живут разные народы, валлонцы и фламандцы. Но другие страны Европы (за исключением Финляндии, но там тоже своя история — многовековое шведское господство) моноязычны. Поэтому доминирование русского языка у нас нужно рассматривать не как данность, а как ситуацию, возникшую по определённым историческим причинам. Ведь я, в который раз подчёркиваю, об этнических украинцах говорю, а не об этнических русских. Ещё точнее — о русскоязычных этнических украинцах. Именно их 70,7% на Харьковщине по переписи. А украиноязычных, конечно же, намного меньше. Но случай в кафе, уж извините, показывает, что защищать в Харькове нужно именно украинский.
Специально для Вас, Ариадна, нашёл итоги переписей за несколько лет (см. http://demoscope.ru/weekly/2004/0173/analit05.php)
Как легко заметить, до конца 1980-х шла чёткая тенденция к уменьшению украинцев и увеличению русских. Уверен — не за счёт естественной убыли/прибыли, а «манкуртизации».
…А среди так называемых «русскоязычных» большинство только думает, что говорит на русском. На самом деле — в полный рост Его Величество Суржик.
... Где же остальные 7 из 10 говорящих по-украински ХАРЬКОВЧАН, согласно явно сфальсифицированной статистике, хоть 1979, хоть 2001гг., подогнанной явно под насильственную, как раз, украинизацию.
Это именно им, ХАРЬКОВЧАНАМ, а не Вашей приятельнице, работать и учиться здесь нужно на удобном для них языке.
А желание восстановить языковую «справедливость» 350-ти летней давности, по меньшей мере, наивно. Ну, «уютно» здесь КОРЕННЫМ жителям с русским языком. И их подавляющее большинство. На каком языке говорили «отцы-основатели города» не знаю, но близость российской территории дает основание думать, что совершенно ЕСТЕСТВЕННЫМ путем произошло смешение этих народов еще в процессе основания города. И то, что здесь «перевесил» русский - процесс тоже естественный.
Нильсу Бору, даже не знаю, завидовать или сочувствовать надо, т.к. не пришлось ему пользоваться для поддержания профессионального кругозора, например, тем же Интернетом, где в современной науке все же игнорируется украинский в мировом масштабе... А без ПК сейчас даже, наверное, какой-нибудь сторож неполноценен...
В общем, спасибо за внимание, но тема остается открытой именно для СОВРЕМЕННЫХ ЖИТЕЛЕЙ ХАРЬКОВА.
Кстати, в швейцарской конституции официально закреплены 4 государственных языка, не смотря на то, что по площади Швейцария примерно в 7 раз меньше Украины.
Значит, можно же жить не навязывая друг-другу эту надуманную проблему. Если, конечно, не делать её предметом спекуляций, в том числе и политических.
Жаль, что Вы, Юрий Анатольевич, отстаиваете заведомо проигрышную позицию, хотя как сотруднику такой популярной газеты, думаю, Вам вполне по плечу было бы лоббировать идею официального двуязычия. Впрочем, Вам, разумеется, Юлия Владимировна с Александром Борисовичем не разрешат…
Что касается изначальности на Слобожанщине русского. Если кто подзабыл, в 2004-м отпраздновали официальное 350-летие Харькова. А основан он был, опять-таки напомню, беженцами из Правобережной Украины и Надднепровья, которые спасались от бедствий, вызванных освободительной войной с Польшей. И на каком языке, друзья, по-вашему, разговаривали отцы-основатели города?
Языковую проблему, на мой взгляд, нельзя рассматривать как данность определённого времени, нужно видеть ситуацию в развитии. Ю. Стадниченко прав, когда говорил о двурушнической политике советской власти: одной рукой она издавала украиноязычные книги и прессу, а другой уничтожала их будущих читателей, переводя обучение в школах и вузах на русский. Вот откуда сегодня большинство предпочитающих русскую прессу.
Насчет научного аппарата аргумент тоже сомнительный. Неужели Нильс Бор, великий датчанин, не пользовался в научных трудах родным языком? Михал Хеллер — польским? Примеры можно множить до бесконечности. А производство, согласен, языком (во всех смыслах слова) не поднимешь. В том числе и русским языком, кстати.
Но вот то, что украиноязычному, а не русскоязычному человеку в Харькове неуютно, это, как говаривал Остап Бендер, медицинский факт. Моя добрая знакомая по Киевскому универу была в начале года в Харькове по радостному поводу — женился племянник её мужа. Дело происходило в кафе «Арбат», что в центре недалеко от «стекляшки». Жанна, которая родом из Червонограда, что подо Львовом, и чей родной язык украинский, заказала кофе — естественно, по-украински. Её НЕ ПОНЯЛИ! Или не захотели понять, что в контексте ещё хуже. Заметьте, она, учитывая низкий порог знания украинского в «первой столице» УКРАИНЫ (ха-ха!), попросила просто «дві кави», а могла ведь сказать: «Два горнятка кави» или «Дві філіжанки кави». Но и такое простое слово оказалось неподъёмным! Ну где, в какой ещё стране человек испытывает такие проблемы при попытке воспользоваться родным и ГОСУДАРСТВЕННЫМ языком?
А у нас, повторюсь, программы по защите русского языка принимают. От кого, простите? Или это программа не «за», а «против» — другого языка?
По-моему, комментарии здесь излишни...
А вот придание русскому языку статус второго государственного в нашем регионе был бы вполне адекватным, на мой взгляд. Вы же сами привели пример с прессой: можно сколько угодно рассуждать на эту тему, но очевидный выбор-то в пользу русского. Чем -не референдум?
И где тут насилие?
Кстати, жаль, что не все материалы, как я поняла, опубликованные в газете, выставляются на сайт. Ритм жизни диктует выбор в пользу электронного общения с прессой. Да и формат PDF очень удобен для обзора. Жаль, что не практикуете.