17 мая,

+7°

91-річний академік Петро Тронько: «Плуг блищить тоді, коли він оре»

ноябрь 2006 г.

«Злочинам керівництва партії на чолі зі Сталіним немає прощення»

— 25 листопада — День пам’яті жертв голодоморів і по-літичних репресій. Петро Тимофійовичу, сьогодні дехто намагається під гаслом об’єктивності ревізувати жахливий спадок сталінського режиму: мовляв, репресіям було піддано набагато менше людей, ніж вважалося, загинули не мільйони, а тисячі, а голодомору взагалі не було — був звичайний голод. Чи є документально підтверджені цифри зокрема щодо України? Відсутність точних даних про людські втрати — це спроба применшити масштаби репресій чи збій у каральній машині через поспіх?

— Через репресії загинули сотні тисяч ні в чому не винних людей — цвіт української нації: представники інтелігенції, радянського, партійного і комсомольського апаратів, робітників та селян. Але точних цифр по Україні немає.

Відповідно до постанови Верховної Ради і Кабінету міністрів 1992 року була створена Головна редакційна колегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Саме ці книги, які завдяки копіткій науково-дослідній роботі (у першу чергу в архівах Служби безпеки) створюються у всіх областях України, покликані відновити історичну правду, повернути нашому народу незаслужено забуті імена державних діячів, майстрів літератури і мистецтва, вчених, робітників та селян. Я не знаю, скільки книг буде загалом. У деяких регіонах видано вже по дві, у більшості — по одній книзі. Думаю, буде 70 — 80 томів, не менше. Коли ця велика робота, значення якої важко переоцінити, завершиться, важко сказати. Це й буде пам’ятник невинно убієнним...

Треба зазначити, що ми ще не включили сюди жертв насильницької колективізації та розкуркулення, безпідставного переселення національних меншин: татар, німців, поляків і так далі...

Щодо голодомору можу підтвердити: він був — я сам його пережив. Чи можна називати це геноцидом — не знаю. Тоді голод був і на Поволжі, і на Кубані...

Я ж 32-го року на Донбас до родичів того й поїхав, що на шахті хліб — 800 грамів безкоштовно — давали. Там такого голоду, як у нас, на Харківщині, не було. Але мене тягнуло додому. Після закінчення відповідних курсів я був направлений учителем до сусіднього села викладати суспільствознавство та українську літературу.

Настав 1933-й. Люди поїли все, що можна було їсти: коней, ворон, кропиву, листя. Було і людоїдство...

В селі Кленовому, де я працював, вижили тільки завдяки спиртовому заводу. Люди помирали, а кукурудзу переганяли на спирт! Дядьки з навколишніх сіл вночі приходили до заводу, набирали кукурудзи і тікали. Міліція була своя, місцева, і стріляла поверх, «для порядку». Коли дітей, які пухли від голоду, розпустили по домівках, мене тимчасово призначили завідувачем заводської їдальні. І коли про це дізналися в моєму селі, Забродах, то багато хто прийшов з дітками і, звісно, я не міг відмовити у допомозі... Краєзнавці згодом підрахували, що в Забродах від голоду померло 152 людини. А були по Україні — на Полтавщині, Черкащині, Київщині — села, де не залишилося жодної живої душі. Точних, достовірних цифр жертв голодомору немає. Зараз говорять про вісім мільйонів людей.

— Як ви вважаєте, чому радянська влада, проголосивши одним із наріжних каменів своєї політики інтернаціоналізм, весь час переслідувала власних громадян за етнічною ознакою: процес Українського визвольного центру тощо, «викриття» польських та німецьких шпигунів, депортація під час війни знову-таки німців, а потім кримських татар, болгар, вірмен, греків, «боротьба» з космополітизмом, яка насправді була антисе-мітською кампанією?

— Цілком ясно, що репресивна політика щодо етнічних груп була одним із методів зміцнення тоталітарної держави.

— Чи усвідомлювали ви розмір репресій у сталінські часи?

— Сумніви, звісно, у мене були — багатьох репресованих я знав особисто і знав як відданих радянській владі людей, але у той час добре працювала величезна пропагандистська машина і, на превеликий жаль, ми вірили, що це — вороги народу. А у переважній більшості постраждали абсолютно чесні, порядні люди...

— Ви самі не боялися арешту? Чи вважали, що вас таке торкнутися не може?

— Бачите, тоді я був зовсім молодою людиною. У 1937-му мені було лише 22 роки, я служив у армії. Пам’ятаю, як заарештували начальника нашого училища... Ну як ми, курсанти, сприймали? Якщо ворог — хай відповідає. А з іншого боку — учасник Громадянської війни, орденоносець...

Щодо мене, то, відверто кажучи, я цим питанням — заарештують чи ні — тоді не переймався. Просто жив.

— На ваш погляд, комуністична ідеологія і політичні репресії — це симбіоз, який не можна роз’єднати?

— Комуністична ідеологія ніколи не закликала нищити безвинних людей. Те, що сталося в Радянському Союзі, — репресії та голодомор — це злочин керівництва партії на чолі зі Сталіним, якому немає прощення.

Які мотиви були? Так, про вороже оточення СРСР — це правильно. Ну, ще якось можна зрозуміти знищення супротивників у боротьбі за владу — там всі методи використовуються. Але при чому тут колгоспники або письменники?! Або ж працівники партійного апарату, які вірою й правдою служили цій партії?

Треба, звісно, було й індустріалізацію провадити, і обладнання за кордоном купувати, і хліб задля цього продавали, але ж все робити на благо, а не на шкоду людям!

Що було, то було. Страшні часи... І дай боже, щоб вони ніколи не повернулися.

Тому, крім відновлення доброго імені незаконно репресованих, одне із завдань серії книг «Реабілітовані історією» — розвінчати тоталітарну систему, розкрити механізм її виникнення, щоб уникнути подібного у майбутньому.

«Інститут національної пам’яті поки що існує лише на папері»

— Як мені відомо, редакційно-видавничі колективи книг серії «Реабілітовані історією», на жаль, часто відчувають брак коштів, адже місцева влада не завжди розуміє, що (цитую вашу статтю «Інститут національної пам’яті як засіб зцілення від пострадянської ментальності?») «заощадивши на дослідженні трагічних сторінок вітчизняної історії, забувши про обставини загибелі наших батьків і дідів, ми у недалекій перспективі можемо отримати історичну амнезію власних дітей та онуків». Яким чином розв’язується ця проблема?

— Матеріально забезпечувати зазначені редакційні колективи має обласна влада. Труднощі, безперечно, є, але вони усуваються. Ми пишемо прохання, і керівники на місцях з розумінням ставляться до нашої спільної справи.

— До речі, свого часу ви піддали досить гострій критиці висунуту президентом В. Ющенко ідею створення Українського інституту національної пам’яті як такого, що має займатися виключно радянським періодом нашої історії і тим самим дублювати роботу Головної редакційної колегії науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Чи змінилася ваша думка?

— Мені важко говорити про цей Інститут, адже він поки що існує лише на папері. Та, як на мою думку, те, чим займається наша Головна редакційна колегія, — це теж відтворення національної пам’яті. І те, що робить Інститут історії відносно періодів Київської Русі, феодалізму, козаччини, Великої Вітчизняної війни — теж відтворення національної пам’яті. А якщо згадати Інститут археології, Інститут літератури, Інститут політології, Інститут соціології — вони ж всі працюють над відтворенням національної пам’яті.

Тому, як на мене, перш за все слід визначити межу — хто і чим має займатися, щоб не було дублювання у роботі.

Моя точка зору — треба зміцнювати матеріально-технічну базу вже існуючих наукових закладів, використовувати набутий досвід, робити все можливе, щоб вони повніше відтворювали правду про нашу історію від далекої минувшини до сьогодення.

«Моя біографія — частина історії моєї багатостраждальної Батьківщини»

— Ви народилися за царя Миколи Другого, дитинство прийшлося на післявоєнну розруху і НЕП, юність — на перші п’ятирічки, зрілість — на війну та відбудову сплюндрованого Києва, державну і наукову роботу. А потім — перебудова, незалежність України… Тобто ваше життя — це, можна сказати, відбиток найновішої історії нашої країни. Який його відрізок ви вважаєте найцікавішим?

— Так, моя біографія — частина історії моєї багатостраждальної Батьківщини. У кожному періоді було й погане, було й хороше. (От ми стали вільні, незалежні. Це, звичайно, добре. Але ж розікрали все, що було надбано за роки радянської влади. Ми за сім років країну після війни відбудували, а розтягнули Україну ще швидше...) Але я завжди намагався чесно служити своєму народові, із середовища якого я вийшов і який дав мені путівку у велике життя.

Найкращий, найцікавіший відрізок мого життя — роки, пов’язані з роботою в комсомолі. Можна сказати, що це була навіть не робота, а доля. Саме комсомольська організація загартувала мене як людину, підготувала мене до партійної і господарської роботи. І я до кінця днів пронесу пам’ять про цю прекрасну організацію, яка по-справжньому займалася вихованням молоді.

Адже в основу комсомольського виховання були покладені принципи дружби і братерства поміж народами, шанування старших, сумлінного навчання і таке інше. Що в цьому поганого? Юнаків і дівчат не вчили пияцтву, наркоманії (я до війни взагалі не знав, що це таке!) чи розпусті. А чому б не використати сьогодні колосальний досвід комсомолу? На мій погляд, в Україні назріла потреба у сильній молодіжній організації, яка б виховувала (я на це погоджуюся) націонал-патріотів, гаслом котрих має бути «Україна вище за все!». Але водночас прищеплювала повагу до наших сусідів — білорусів, росіян...

— Ваша мала батьківщина — село Заброди на Харківщині, певна частина життя пов’язана із Сумщиною і Західною Україною, найбільша — з Києвом, а побували ви майже по всій країні. Який куточок Вітчизни вам наймиліший?

— Моє рідне село. Кожного року я їжджу до могил своїх дідів та прадідів, інших родичів, друзів на рідну Богодухівщину. Там і зараз живуть мої троюрідні брати...

Наймиліші серцю місця — ті, де у дитинстві я бігав босоніж, де зустрів перше кохання. І те, що я знаю багато народних пісень, українські традиції та звичаї — цим я також завдячую рідному селу.

Минуло стільки років, а я майже всіх учителів пам’ятаю на ім’я і по батькові. Учитель тоді жив при школі і жив життям школи. До нього за сто метрів кланялися. Тоді вчилося у школі 240 дітей, а зараз, наскільки мені відомо, 56. До речі, в чотирьохрічній школі, де я навчався, після уроків співали «Заповіт» і «Інтернаціонал». А чому б зараз учням не співати державний гімн і «Заповіт» Шевченка?

— Петро Тимофійовичу, ви мене просто вразили бадьорістю духу і гострим розумом. Скажіть, будь ласка, який секрет вашого довголіття? Це фізичні вправи, особлива дієта чи просто спадковість?

— Почуваюся я, звісно, за віком. Образ життя? Голодомор пережив, війну — двічі контужений (на тому світі побував, коли бомбою накрило)... Зарядкою кожного дня займаюся по 10 — 15 хвилин, п’ю небагато (взагалі не дуже люблю спиртне), палити кинув ще в 1948-му... Може, гени все-таки? Мама моя померла в 97 років, а от батько — у 29, від тифу...

А може, справа в тому, що я, скільки себе пам’ятаю, працюю. Працюю і зараз, у тому числі на громадських засадах (разом з Олесем Гончаром 1996 року ми заснували Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини, який уже після смерті письменника названо його іменем). Щоб ви знали, у мене стаж за трудовою книжкою понад 70 років, а взагалі-то ще більше — пастушком починав.

Людина мусить працювати, а її помисли мають бути націлені на те, щоб принести найбільшу користь своєму народу. Плуг блищить тоді, коли він оре, а коли лежить без діла — іржавіє. Ось цим я керуюсь, скільки буду жити.

Ваше мнение:

№827 (17016)
сегодня: Харьков — наш общий дом. Не позволяй его разрушать!; Полтава — Красноград — Лозовая: электрификация завершена!; Программа оппозиции: матч-реванш…; Национальная система стандартизации — путь в Европу и далек, и долог; «Серые кардиналы» мирового кризиса ВИДЕО; «Новые малограмотные»; Сказки Краснокутского дендропарка; Сказка и быль о небесных фонариках; «Выше гор могут быть только горы, на которых никто не бывал…»

Видео онлайн

Загрузка...

магия

Знакомства

Загрузка

В рубрике «общество»:

Терминал D аэропорта «Борисполь» откроется 28 мая, рейсы начнутся 29 мая (17.05)

«Укртелеком» в этом году может прекратить трансляцию программ Национального радио проводной сети (17.05)

МВД хочет установить в общественных местах системы видеонаблюдения (17.05)

Сказки Краснокутского дендропарка (17.05)

«Новые малограмотные» (17.05)

«Серые кардиналы» мирового кризиса ВИДЕО (17.05)

Национальная система стандартизации — путь в Европу и далек, и долог (17.05)

Полтава — Красноград — Лозовая: электрификация завершена! (17.05)

«Выше гор могут быть только горы, на которых никто не бывал…» (17.05)

Сказка и быль о небесных фонариках (17.05)

Архив:

май

Новости Кино